На своєму подвір'ї  одні газди  давно збирались викопати криницю. День для цього вже вибрали і запросили майстра. Богдан Атаман відомий в окрУзі. Викопати нову криницю чи почистити стару - його фах. 

Робота увійшла в звичний ритм, Богдан копає землю і видає на гора відро за відром, все глибше та глибше. Вже два бетонні кільця ввійшли по край землі. Третє акуратно встановили на своє місце і Богдан знову спускається у вириту шахту. Раз за разом інструмент вгризається в грунт, поволі опускається вежа з бетонних кілець вглиб землі. Удар і раптом земля поповзла зпід ніг! Пливун! Ніхто не встиг нічого зробити як бетонна вежа з криком Богдана пішла вглиб. Його затягнуло під бетонні кільця і склало у неймовірній позі.  Притиснутий бетонними кільцями самотужки вибратись Богдан неможе. Вода прибуває, треба швидко витягувати його звідти. Богдан обв'язався линвою і пересилюючи існуючий біль та приготувавшись до ще більшого скомандував, - Тягніть! Чоловіки рвонули линву догори... Богдана витягли, врятувавши йому життя ціною переламаного тазу і пошкодженого хребта...

 

  Довгі місяці Богдан не міг ходити, а як почав, то наче знову вчився, як новонароджений. Тільки завдяки своїй силі волі та впертості Богдан повернувся до нормального життя. А життя триває далі. Ушкоджені місця інколи тупим болем нагадують ту страхітливу подію. Та життєрадісний Богдан не сумував ніколи. Ми з ним сплавились по Дністру і радості від такої мандрівки не було меж. 

  Все було б нічого, якби в місці, колись пошкодженого хребта, не оселилась найжахливіша хвороба, поволі розпускаючи свої чорні щупальця. Диспансер. Хіміотерапія. Одна, друга... Людина розчиняється буквально на очах. Ми до Богдана часто навідуємось. Він мене розпитує про мої мандрівки Карпатами, роздивляється фото, а його очі спалахують дивними вогниками. Він мріє, він вірить що піде у гори. І я вірю в нього.

***

 

 КРОК

 

Якось при зустрічі і при розмові про всіляке і ні про що, Богдан сказав фразу від якої я на хвилину заціпенів. Несподівано швидко вона пролунала:

  - Стьопка, давай сходимо по твій ліхтарик.

Мовчу і пильно дивлюсь на Богдана, намагаюсь переконатись чи не жартує він.

  - Ти впевнений у своїх силах?

  - Так.

Сходити по ліхтарик значило вийти на Чорногору, найвищий хребет Українських Карпат. Чому ліхтарик на Чорногорі ? А забув я його там в районі Бребенескула, під час травневої соломандрівки.  

 Наші приготування до мандрівки мали б проходити в тайні від Богданових домашніх та кола наших спільних знайомих, аби не вислуховувати негатив типу "Та ви шо здуріли! Куди Бодька преться!?" Але зрозуміло що все в секркті не можливо втримати, тому для всіх ми збираємось в Карпати по гриби, з ночівлею. Як проходили приготування то окрема історія зі своїм екстримом. Взяти хоча б як Богдан тушонку зі скляної банки на пательні трохи просмажував для видалення зайвої вологи. Повна хата диму і жменька чорного шлаку на пательні. 

 

***

 

 

 ДЕНЬ Х

 

На Верховинській автостанції чекаєм автобуса до Шибеного. На цей самий рейс ждуть ще три групи туристів і повно місцевих з тлумками не меншими ніж рюкзаки членів тих груп.  Чому не згадую і про наші рюкзаки? А тому що у нас рюкзаки невеликі, сорок літрів об'єм, а у них вдвічі більші. І що там можна стільки на собі нести? Хіба якщо днів на двадцять, але маю сумнів що хтось із них йде довше ніж на 3-4 дні. 

Підрулює пазік і одразу утворилась люта тиснява вздовж його борта. Відчиняються двері і можна знімати кадри масовки - паніка на "Титаніку", або як отара пхається у стайню. Лемент дикий. Поки автобус ще світиться крізь вікна, всі пруть з надією зайняти сидячі місця, потім  з надією щоб влізти всередину, а задні тиснуть від страху що не влізуть.

  - Ото ті туристи! І ходєт і ходєт! Рупцаки понапіхали, не мож в спокої додому добутисі. Най си доб'ют аби їм єнчий автобус дали або сей більший! Де туво так сі тиснути! Боже!

  - Так то через туристів і пустили автобус. Якби не туристи то і сего автобуса не було.

  - Люди! Пустіт жінку вагітну!

  - Сюда! Най туво на мотор сєде!  

  - Ту сі напхало, ніхто не поступітсі анітроха! Най йде через шофера двері!

 

  Народу так наладовано в автобусі що мені здається ніби верхня частина мого тіла відділилась від нижньої. Затиснувши всередину дупи крайніх пасажирів, водій затягнув руками стулки дверей, завів мотор і автобус порипуючи почав втрясати до оптимального положення напханий у нього люд. Виписувати відчайдушні віражі по гірській дорозі, як то було під час моєї травневої мандрівки, водій вже не наважувався, або цього  не можливо було витиснути з того набитого пазіка. Перед одним крутим підйомом більшість пасажирів мусіли вийти і метрів триста пройти пішки вверх.

Дорогою я думав як буде краще - стартувати з Шибеного, чи вийти раніше, в Дземброні. Все ж таки Богнданові легше буде підійматись на Чорногору з Шибеного.

  В Шибеному стандартна процедура реєстрації на прикордонній заставі. Прикордонник позбирав паспорти і пішов у постову. Через чималенький стос документів, відпустять нас очевидно що не скоро. Члени однієї з груп тут же розпили пляшечку горілки. Ото молодь!

 

***

 

 

Тільки но ми звернули з добре наїздженої дороги на підйом, як почав накрапати дощ. У цьому плані початок мандрівки став точною копією мого травневого соло. Ми вже на полонині Веснарка, а дощ не перестає. Далеко попереду, крізь мряку дрібного дощу, вгадується людська постать. Наче з велосипедом. Думаєм що то місцевий пастух тягне припаси до колиби. Наздогнали. Ні не пастух! Мандрівник! Сам мандрує. На рамі відсвічує гордий напис "Україна". 

Познайомились. Григорій з Черкас, професійний фотограф та затятий мандрівник. Де він тільки не бував, колеса його "України" лишили слід навіть на березі Льодовитого океану. Випереджаючи думки, як занадто ейфоричні тих кого пройматиме гордість за вітчизняну техніку, так негативні тих у чиїх головах вже вималювався совєтський дорожній велосипед з педальним гальмом, скажу що від "України" лише рама і то добре зміцнена, решта комплектуючих відомих світових велобрендів. Та все одно, за Україну приємно.  Григорій залишився біля колиби пастухів, а ми рушили далі по маршруту.

Виходимо до стоянки біля озера Марічейка, кілька наметів тут вже стоїть і народ ще прибуває. Оперативно встановили свій, на газовому пальнику приготували вечерю і без зволікань по спальниках. Молода компанія поряд ще довго гульбасила під горілочку, поки їхнє вариво "доходило" на вогнищі. Потім ще до півночі голосно і з матюками наміщувались в наметі - він у них чотиримісний а їх п'ятеро.

 

Химерними клаптями стелиться по водяній гладі туман, діамантами виблискують у перших променях сонця краплини чистої роси. Птаство вже зрання влаштувало конкурс на найголосніше цвірінчання, а я сиджу собі в траві над випорпаною ямкою та милуюсь тією красою. Крутий виходок. Загорнув земельку й сліду не лишилось. Якби ж то всі ховали свої сліди, чи то посліди, а то я виглядаю придурком на довколишньому фоні - засрали береги озера аж гидко. Віддаляючись на кілька десятків метрів від стоянки, слід пильнувати аби не вступити у щось. А величезна купа сміття? Ні, я розумію що пляшка, з якої випили горілку, вже нікому не потрібна, але ж майте силу волі забрати її з гір і викинути у смітник. Майте совість панове. Куди приходитимуть наші з вами нащадки у своїх походах? Чи вам на це насрати? На своїх дітей-онуків насрати?

 Абстрагувавшись від того неподобства, ми любувались чистим плесом Марічейки, у  дзеркало якого задивлялись стрункі смерічки. Богданові озеро припало до душі, сказав що мусить ще не раз побувати тут. (Ги-ги. Оце контраст стилів)

 

***

 

 

 

З-за чергового горба нарешті виринає велика споруда на вершині гори. Обсерваторія. Вірніше її залишки. Збудована поляками у 1936 році. Великих відкриттів їй не судилось зробити, невдовзі Гітлер напав на Польщу.

В Україні це найвище розташована над рівнем моря споруда. Популярне місце для ходячих круглий рік, відповідно і срач всередині будівлі неймовірний. Взимку обсерваторія обростає товстим шаром снігу та криги і стає схожою на якогось білого велетня. Через це вона отримала назву Білий слон. А може і не через це. Дуже детально про гору та Білого слона на ній описано на сайті туристичного журналу КАРПАТИ. Шкода що вже не видається, цікаве та корисне видання було. Щоб проілюструвати вислів Білий слон використав фотку з carpathian-photo.com , своєї такої поки що немаю.

 Обходимо обсерваторію і кого ми тут зустрічаємо? Григорій! Все ж таки витягнув "Україну" на Попа Івана, бо спочатку планував обійти гору. Тут, вже на вершині, робимо спільне фото на згадку про зустріч та знайомство.

 

***

 

 

 

Після обіднього перекусу на літній веранді ресторану "Під жовтим знаком" з чарівним видом на Смотрич та Вухатий камінь, вирушаємо в довгу дорогу Чорногірським хребтом. Вервечку лисих, схожих на пустельні дюни, чорногірських вершин, видно далеко на захід. Стежка тоненькою ниткою в'ється по хребті, і ми, нікуди не звертаючи,  толочимо її своїми ногами. Для нас з Богданом мандрівка верхами є найбільшим задоволенням. Краєвиди - гори доки око сягає. Краса. А ще кажуть що на вершинах зконцентровані сили добра, отже заряджаємось позитивною енергією на повну.

 

 

 

Гора Дземброня (1877), гора Менчул (1998м) , штурмуємо гору Бребенескул (2032м), другу за висотою вершину українських Карпат. На вершині з півтора десятка любителів помандрувати вже клацали на всі боки фотоапаратами. Емоції переповнюють Богдана, він у цю мить і не думає про свою недугу. Витяг телефона і зв'язується з своїм другом, Олегом Якубовичем:

- Олег! Я тебе вітаю з другої за висотою гори України!

Красоти краєвидів, чи як Богдан каже - дивоглядів, важко передати тицянням пальця в кнопки клавіатури, краще глянути фото.

 

З долини однойменного з горою озера Бребенескул тягнуться вгору тоненькі цівки диму. Кілька наметів вже стоять по березі озера. Година близько четвертої , ми вирушаємо в напрямку оз. Несамовите.  Якраз під західним схилом г.Бребенескул я стояв наметом у травні, і коли серед ночі, лютий вітрисько поклав на мене мого намета, я перетягнув під скелю всі свої речі і там пакувався при світлі ліхтаря. Там же я і забув свою Тікку ХР. Шкодував звичайно, надто після того як побачив теперішню ціну на той ліхтар, але надія що він ще там лежить жевріла.

  Трави високі повиростали на тому місці. Рачки ми з Богданом облазили кожен квадратний дециметр в радіусі метрів 5 того місця. Нема Тікки. Хтось мене випередив і прихватизував. Тепер вже зрозуміло що ліхтар я не забув, я його просрав.

 

 

  Йдемо гострим гребенем понад долиною озера Несамовите. Наметів! Наче на фестивалі якому, а в долину з Туркула і з Ребер продовжували сипатись туристи. Хтось блукав по схилах, дзьобаючи чорниці, хтось рубав для вогнища жереп (сцука), а дехто з розгону і з криком скакав у Несамовите. Зухвало, якщо зважити на легенду пов'язану з озером. Сонечко вже хилиться до заходу. Ми трохи поспостерігали зверху на ту всю метушню і заходились собі шукати місце для ночівлі. Для Богдана важливою була економія сил та часу. Отже спуск до озера та вранішній підйом знову на хребет, для нас був даремною тратою як сил так і часу. Для наметика місця багато не треба, запросто могли б стати під Туркулом на "ножі", але Богдан прагне пройти якомога більше цього дня і ми виходимо на північний траверс Туркула. Гора позаду,  виходимо на рівне плато хребта, можна ставати на ночівлю. Проте Богдан знову висловлює бажання йти далі.

Проходимо траверсною стежкою під горою Данціж.  Там є невеличке кам'яне поле з великих каменюк. Я раз попри раз озираюсь як там Богдан. Він, зціпивши посинілі губи, поволі проходить те каміння. Бачу що кожен його крок потребує титанічних зусиль. Переживаю за нього, але не перечу. Моя жалість більшої завдатсть шкоди а ніж потурання його впертості. Йому потрібно щоб я вірив у нього, що він це зробить... Я вірив а він зробив.

  Сонце лиш краєчком ще виглядало з-за гір, коли ми встромили останнього кілка. На ночівлю стали посередині між гг. Данціж та Пожижевська. Вечеряємо і одночасно насолоджуємось багряними барвами західного небокраю. По кілька ковтків гарячого кагору і спати.

 

***

 

Ну що ж? Мабудь на цьому можна завершити розповідь про мандрівку Атамана Чорногорою. Хоча наступного дня ми пройшли чимало кілометрів і для Богдана цей день виявився найважчим у всій мандрівці, але він пройшов. Можна тільки позаздрити його мужності та твердості у прийнятті рішень. Детально розповідати про це я не буду... І Богдан теж не хотів би щоб я про це розповідав...

Може просто подивитесь фотки?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

А через місяць ми ще пройшли Апшинець, але то вже зовсім інша історія.