Сходження на засніжену г.Синячка.

  
  Оголошення на роботі про відрядження в Карпати, на базу відпочинку «Легенда» що в Дорі, одразу наштовхнула на думку, залишитись там на вихідні. Новопридбане спорядження вже давно було напоготові й очікувало свого часу. Проглянув карту для визначення маршруту, оптимального від цієї бази. Початковий план був таким. Після завершення робіт на базі відпочинку в п’ятницю, попроситись переночувати до суботи і зраненька виступити. Пройти до Білої Скелі (Пірс-Дора). Далі лісовою дорогою, яка одночасно є одим з туристичних маршрутів, через полонину Стайки, дійти до г. Синячка (1400,9м), здійснити сходження з боку урочища Лазки. Там підйом крутіший. Пройти вершиною і зійти протилежним пологим схилом в Яремчу. Місце ночівки не визначав. В описі літнього маршруту «На Делятин через Синячку» сказано:
- довжина маршруту 25 км
- час переходу 6 год
- перепад висот 1000-600=400м
Тобто ніби й ночівку робити ніколи. Думав, пройду маршрут та й заночую поблизу Яремчі, для приколу. Наспрвді вийшло все далеко не так.

 П’ятниця, 28.03.08. Цілий день мозок свердлила думка, що вирушу мабудь ще сьогодні. Завершили роботу о 17.00. Швиденько прийняв душ, броцак за спину і в путь.
В 17.15 перейшов підвісний міст через ріку Кам’янку, що одразу за «Легендою» вийшов на лісову дорогу. Вона мала мене вивести до нафтових свердловин. Рухаючись вздовж ріки Кам’янка, дійшов до місця де в неї впадає ще один гірський потік. На карті тут позначений міст, а насправді тільки три майже зогнилих колоди. Дорога круто взяла до гори. Її коліями текли потоки від танення снігів. Чим вище я підіймався, тим більше ставало снігу. Розігрівся рухом аж душно стало. Скинув свою синтепонову куртку й одразу пошкодував що взяв її з собою зайвий вантаж та особливо об’єм. Запхнути куртку нікуди. Треба було залишити хлопцям з якими працював на базі. Та що вже тепер. Прив’язав зверху рюкзака та й пішов далі. Згадав що за спиною теліпаються нові трекпалиці. Вперше спробував іти з ними. Майже одразу прилаштувався. Йти до гори стало набагато легше. Треба сказати, що води я з собою не взяв, покладаючи надію на безліч чистих карпатських потічків. Даремно. Через танення снігів вода в потічках каламутна. Вже захотілось пити, а набрати води ніде.
Вийшов на відкриту місцевість, з якої було видно як у Дорі вже засвічуються вогні. Пішов далі по розкислому снігу і потічках в коліях, оминаючи ділянки глиняної жижі.
Почувся шум якоїсь техніки. Трохи піднявшись, побачив працюючу нафтову помпу. Звірився з картою. Минуло дві години як я покинув базу. Так, далі йти часу вже немає. Повернувся трохи назад, де запримітив рівну, чисту від снігу галявину. Нею виявилась стара закинута дорога. Вже майже стемніло як я поставив намет. Хоч дорога і закинута мало що може трапитись. А ну може хтось «Уралом» заверне на неї... Капець мені. Намет ближче до краю старої дороги. Собі постелив найближче до краю. Сподіваюсь якщо хтось і поїде по цій дорозі, намет переїде а мене може не зачепить.
Води не знайшов, тому топив сніг. Вечеряв коли стемніло зовсім.

  Дзвінок додому. Заспокоїв дружину та дітей що все в порядку, заліз в спальник і пробую заснути. Сказати по правді, вперше ночую наодинці в лісі. Поки вмощувався трохи хитав наметом. Раптом почув звук схожий на те як звір нюшить. Крикнув щось, у відповідь тишина. Думаю собі, ото звір, навіть не реагує ніяк. Та виявилось що звук цей утворювася в результаті тертя тканини намету до тенту. Потрохи підкрадалась дрімота. Вже засинаючи згадав що залишив палиці ззовні, та вилазити з спальника вже не хотілось.
Думки плавно перейшли в сон...
  Прокинувся від свисту вітру, що гуляв верхів’ям смерек. Внизу було тихо. Під цей свист знову заснув і благополучно доспав до ранку.
Субота, 5.25. Прокинувся ніким не вкушений і непереїханий «Уралом». В ночі був мороз. На вторішньому листі лежить сизий іній. Довкола бушувало птаство. Сфотографував багряне небо на сході і трохи полюбувався ним.

  Під пташиний концерт поснідав, підготував бутерброди з сальцем на пообідати, зібрав манатки і вирушив далі. Стоп! Трекпалиці забув! Не звик ще до них.
Під дружнє цвірінчання птаства зійшло сонце і я йду далі дорогою, на якій вчорашня глиняна жижа перетворилась на камінь, потоки на лід, а мокрий розкислий сніг тепер твердий як граніт. Дорогою, яка виведе мене у справжню зиму.

  Йти легко. Набір висоти невеликий. Легкості ходу ще сприяють супертехнологічні шкарпетки X-Sokcs Desert Storm. Нічого не муляє. Приємно для ніг.
Кілька разів, послизнувшись мало не впав. Взявся за трекпалиці. Знову дійшов до відкритого місця з чудовою панорама Яремчі.

Кілька фото та відеокадрів і починаю сходження на г.Клива. Тут вже сніг по коліна. Йти намагався межею лісу, там сніг щільніший а тому рідше провалювався.

На вершині нічого цікавого. Дерев’яний хрест і нафтодобувна помпа. З гори сходить дорога, яка невдовзі роздвоюється. Вибираю праву і йду вздовж лінії електропередачі. Біля дороги лежить велика суха колода, вирішив перепочити трохи. Сонечко лагідно пригріває. Куртку зкинув і поніжився трохи в його променях. Пора рушати далі. В ногах відчуваю вологість. Через сніги Кливи, черевики почали промокати. Дорога завернула в тінь лісу, стало прохолодно. Одягнув куртку. Йду вкатаною «Уралами» дорогою. Глибока колія, обабіч снігові замети, висотою місцями до півтора метра.

Позаду почувся гуркіт двигуна. Озирнувся, «Урал» пре. Треба вискочити з колії, а не мож. Замети високі. Бігом пройшов трохи в перед, де замет дещо нижчий і з колін видряпався на нього. Машина прогуркотіла мимо. Зліз у колію, йду далі. Знову машина, і знову видряпуюсь на замет. Проїзджає ще один «Урал». Всі хто був в ній з подивом глянули на вар’ята, тобто на мене. Водій навіть покрутив пальцем біля скроні. Я навіть не образився, бо певно таки схожий на такого ненормального.
Замети стають дедалі вищими.

  Помітив на дорозі впоперек сліди. Вони мені вказали на джерело. Певно нафтовики сюди по воду ходять. Джерело накрите дерев’яною кришкою, інакше його засипало б снігом. Набрав води, закрив ляду і йду далі, все більше заглиблюючись у справжнє зимове царство. Ноги вже промокли. Супертехнологічні шкарпетки вже не тішать. Думка, скоріше вийти з колії та зробити привал.
11.40. Вийшов до підніжжя гори Синячка.

Хоч світить сонечко, тут дує холодний, пронизливий вітер. Дістав свою синтепонову куртку з хутряною оторочкою і був дуже радий з того що не позбувся її. А хотів же спалити, бо висіла збоку рюкзака величезним одороблом. Добре що не спалив.
Звідсіля відкрився чудовий краєвид на урочище Погарчина та гору Добошанка (1754.6м).

  
  Фотографую, сам фотографуюсь на фоні карпатських красот. Відходжу трохи в бік, в затишок, розстеляю підстилку, килимок, дістаю кухню й заварюю духмяного чаю.

Сонце припікало зовсім по літньому, байдуже що довкола сніги. Стало жаркувато навіть в термобілизні, тільки іноді, із заходу, залітав пронизливий вітерець. З трекпалиць та куртки зробив вітрозахисний екран і роздягнувшись до пояса ніжився в променях сонця.

  
Так лежав та думав, сходити чи не сходити на вершину Синячки. Сніги там глибокі. Не знаю чи вилізу. Ні снігоступів, ні бахил, ані ліхтариків. З іншого боку черевики і так вже мокрі. Та й потім, як же так, був під горою і на неї не виліз. Ганьба! Вирішено, йду.
Сухі шкарпетки, по два кульки на кожну ногу і на штурм!...
За пів години пройшов сто метрів. Може повернутись? Поки роздумував пройшов ще сто. Вертатись пізно. Тільки вгору! Схожа на стежку заглибина між кучугурами спокушала йти по ній. Проте там найглибше провалююсь, при чому майже на кожному кроці.

  Легше пересуватись по кучугурах спираючись на трекпалиці. Так зменшувався тиск ніг на снігові замети, в результаті рідше провалювався.
  Легені працюють як навіжені, піт тече струмками, до вершини метрів сто. Зупиняюсь трохи перепочити. Все, вперед.
Майже на самій горі величезна кам’яна брила.

З одного боку схожа на закам’янілого варана, а з іншого на... на слона! Слони в Карпатах!

Ось вона, вершина!

  
Панорама неймовірна. Та ж Добошанка, той же вид але набагато грандіозніше!
Фото, відео. Знову фото. Присів на великий, нагрітий сонцем камінь і задивився на цю красу.

  
  Рушаю. Спуск тепер буде з протилежного боку. Йду вершиною. Ритуальний дерев’яний хрест. Годиться спинитись й промовити молитву.
  По краю намело сніговий карниз. Наближатись небезпечно, можна злетіти в прірву разом з тим карнизом. По карнизу тягнеться ланцюжок вовчих слідів.

  
Дійшов до місця де починався спуск. Вся стежка помережана горбиками снігових заметів.

  Спуск по горбиках. Знову глибоко провалююсь. У двох місцях було більш менш рівно то ж з’їхав там на підстилці. Дайош бобслей! У-у-х!
Полонина Щівка. Присів трохи на колоду. Ще кілька фото та відеокадрів.

Встаю... ех! Заліпив штани в смерекову живицю! Розплата за те що не зробив собі сідачку.
Полонина Чорногориця. Ночівка за 6км до Яремчі. Намет поставив на горбочку з чорницею, буде м’яко спати.
Попри очікування м’якенької постелі, сон був нікудишній. Намет стояв з маленьким нахилом, а спальники слизькі, постійно з’їзджав і підтягувався назад. Ще якийсь щурик щипав відтяжки тенту. В наметі мокрі черевики, мокрі до колін штани, мокрі шкарпетки, ще й незграбно взяв флягу і розлив в середині намету трохи води. В результаті конденсат на тенті з внутрішнього боку.

Світанок.



Снідаю. Відтираю денатуратом штани від живиці і рушаю в Яремчу. Там мене чекає весна, а також друзі, що приїхали пофотографувати, з’їсти шашлик і забрати мене в Бурштин.