Нестерпною сверблячкою у ногах ставало бажання пройти соло Чорногорою. Наодинці і налегко. По крихтах зібране більш-менш легке спорядження часто пакувалось та розпаковувалось у легкий 30л рюкзак, відточуючи найоптимальніший варіант. План був на липень - серпень, але втілити мандрівку у життя випало набагато швидше.

Дістали! Дістали на роботі, дістала сама робота, дістала теща, дістало...Останні події життя так дістали, що душа вимагала негайних змін на щось грандіозне та безкрає. Гори! Тільки гори. Наші чудові Карпати. Близько й душевно! Мандрівка з літа перенеслась наперед, у середину травня. Відкинувши всі надокучливі думки став готуватись до мандрівки. Звісно в цей час треба було більше лахів брати з собою, бо в травні на високогір'ї по суті ще зима, тому 30л Дойтер відклав на тепліші часи. Дістав 40л Хакон і став його напихати. У нижнє відділення ввійшло два спальники Фінмарк від Фиорд Нансен, ультралегкий (800гр) безкаркасний намет якого я придбав у КВН, а також запасні шкарпетки та рулон поліетиленових пакетів. В основне відділення спочатку поліетиленовий пакет з кухнею та продуктами, по бокам паливо - денатурат, потім ще один пакет, з лахами - термокофта з довгим рукавом, тонка фліска, жилетка полар-нейлон ріп-стоп, тепла шапка в якості якої був легкий ангоровий берет дружини, поларові рукавички. Далі мембранні штанята та пончо.

 

 

В кишені клапана як завжди аптечка, туалетні причандалля, ніштячки типу кураги та шоколадок, запасні акумулятори до відеокамери та два спаспокривала - одне планував використовувати в якості підстилки під намет а друге, як то кажуть, на всякий пожарний. Ще раз все перевірив. Фотоапарат, відеокамера, мобілка з запасними акумами, ліхтарик, мапи, компас, гроші, паспорт, трекпалиці, фляги... Та-а-ак, наче все на місці і тепер спати.

 

12 травня

5.00. Будильник. Швидкий перекус і на зупинку.

5.30. Автобус Рогатин-Кути до Ів-Франківська.

7.50. Автобус до Верховини.

12.00. Пазік до Шибеного. Колоритною вийшла поїздочка цим автобусом. Троє молодих хлопців, вже трохи напідпитку, завалили в автобус з цілим блоком пива у літрових пляшках! Всю дорогу вони весело гульбанили під це пиво. На кожній зупинці, хлопаки вискакували з автобуса крикнувши водієві "Шофер! Дві минуті зачекайте!". Цих дві хвилини було чути як перепрацьоване пиво, потужними струменями, наче з трьох брандсбойтів, розбивалось об нагрітий асвальт, обтріскуючи колеса автобуса та черевики власників брандсбойтів. І так три зупинки. Поряд сидів дідок, якого я очевидно зацікавив.

- На Піп Іван? - питає дід.

- Так. - відповідаю.

- І далі? Аж до Говерли?

- Так. До Говерли.

- Сам?

- Так. Сам.

- Ой то не добре.

- Мені зараз так треба.

- А-а-а-а-а. Там на полонині є мОя стая (колиба), п'єц є, лежаки є, можеш тамка заночувати.

- Дякую.

 

15.00. Я в Шибеному. Прикордонник стоїть біля дверей автобуса, вітається з пасажирами що виходять, жартує. Звісно, місцевих усіх знає, мене ж одразу зупинив, запитав звідки, куди, документи. Я передав йому паспорт і він одразу по рації повідомив на заставу - "Один чоловік з Бурштина, на Піп Іван, документи в порядку". Прикордонник пішов записувати мої дані з паспорта в реєстраційний журнал а я тим часом роздивляюсь довкола. На три боки видно кілька хаток, дві великих, двоповерхових будівлі прикордонної застави, зовсім поряд шлагбаум, за яким певно дорога до самого крайнього населеного пункту в Івано-Франківській області - Буркут, а біля шлагбаума маленька кнайпа, в якій гудить місцеве чоловіче населення і куди одразу ж з автобуса направили свої обтріскані черевики тих троє хлопців з брандсбойтами. Вийшов прикордонник, повернув паспорт і побажав приємної та вдалої мандрівки. Я подякував і почимчикував собі в напрямку полонини Веснарка.

 

Майже по літньому пригріває травневе сонечко. Йду в термусі з коротким рукавом. Коли почав смерековим лісом підійматись вгору, вдалині почулося гуркотіння грому. Дощ почався несподівано швидко і потужно. Під пончо було нормально йти, та раптом сипонуло градом і довелось сховатись під смереку, спостерігаючи як дорогою з верхів сунуть потоки води, болота, вторішнього листя та трави.

Гроза минула, але дощ переставав лише на короткі моменти. Так під дощем дотелепався до полонини.

 

 

 

 

Бачу вдалині колибу. Дорога ще зробила кілька викрутасів по полонині і я нарешті стою перед тією халупою. Частина даху перекрита великим шматком синього поліетилену. Вікна теж закриті поліетиленом. Довкола качалася порожня тара з під пива та горілки, трохи мокрих дров, а на місці де палили вогнище, велика купа сміття. Я вже трохи змерз і хотілося попити чогось гаряченького. Без зволікань піднімаюсь трапом на ганок, знімаю дверний гачок і заходжу в середину. По носі вдарив сильний, майже конячий, дух.  Прокопчені димом стіни та стеля, припалене на печі вариво, залишки їжі у немитому посуді і піт усіх відвідувачів. Всі запахи що накопичились за роки існування цієї колиби, були зконцентровані у тому дусі. На столі лежав шмат якогось жиру, наче пощипаного пальцями, зацвілий огризок сухаря, якісь торбинки та папери і повно порожніх пляшок. Підлога брудна, метена певно ще вторік. На стіні висить образ в брудному рушникові.

 

 

 

 

Двері. За ними маленька кімнатка з лежаками. На них відносно чисто. Лежить ватяний  матрас і дві заяложені ковдри.

Гарячий чай приємно розтікся теплом по тілу. Потім замочив на сніданок горохові пластівці і без зволікань став готуватись до сну. Розрізав великий 120л поліетиленовий мішок і застелив той матрас, а зверху вже свої манатки - килимок та два спальники , вставлені один в одний.

Сон. Серед ночі пробудився від шаленого тріпотіння пліетилену на вікні та гуркоту на даху. Гроза та штормовий вітер гуляють на всю. Трохи звикнувши до того шуму заснув знову.

13 травня

Прокинувся від цвірінчання зграї зябликів що газдували перед колибою. Ранок.  Вітер вщух зовсім. Виходжу на ганок, вдихаю чисте морозяне повітря і милуюсь. Туман стелиться по улоговинах густою пеленою, а перші промені сонця додають фантастичного світла до цього пейзажу. Скільки разів бачив подібне, а кожен раз як вперше. Неймовірною є краса гірського ранку.

 

 

 

 

 

 

7.30. Покинув колибу і вирушив на маршрут.

8.30. оз. Марічейка. Не скидаючи наплічника роблю кілька фоток. Потім шмальнув разок петардою, салютом відзначивши початок сходження на Чорногору. Насправді хотів перевірити чи не відсиріли часом петарди, якими збирався відлякувати непрошених тварин. Це був єдиний вистріл за всю мандрівку.

Йду не поспішаючи. Роблю фото, знімаю відео. Відео забирає часу. В процесі зйомки доводиться проходити деякі відтинки шляху двічі.

 

 

 

 

Раптом задзвонив телефон. З роботи добуваються до мене. І тут дістали! Потроху стаю роздратованим. Тільки но закінчив розмову, знову дзвінок. Свіжі тещині вибрики. Дістали! Зпередсердя роблю розмах аби шпурнути мобілку якнайдалі в зарослі жерепу. Схаменувся. Вимкнув і почалапав далі. 

 

 

 

 

 

11.50. Гора Піп Іван. Обсерваторію всередині завалено снігом. Роблю привал на годину. Перекус, зв'язок з домом. Попереду вся Чорногора.

 

13.00. Сходжу з Піп Іван. Сильний холодний вітер норовить вибити з стежки. Не зважаючи на те що світить сонце, гори ще дихають зимою. Підіймався на Піп Іван в тоненькій термусі з коротким рукавом, а на Чорногорі вже йшов в штормовці і жарко не було. Дійшов до вказівника. До Говерли 17.7км. Посидів трохи, дивлячись на Смотрич. Сьогодні маю дійти до оз. Бребенескул. Скільки вже пройшов, а остання людина котру бачив, прикордонник. Сам. Один. Довкола ні душі. Саме те чого я так хотів.

 

 

 

 

 

 

 

 

Впоперек маршруту величезний сніжник. Той самий що ми обходили минулого року в липні. Зараз його не обійдеш. Треба пробиратись по ньому. Єдине небезпечне місце - карниз, що загрозливо звисав наді мною. Там вже були чиїсь сліди і я пішов тим слідом. Вранці тут не пройшов би певно без кішок, а зараз сніг підтопився і черевики легко врізались в нього. Та й трек палиці допомагали.

 

 

 

 

17.40. Зходжу з г.Бребенескул. Бачу що оз. Бребенескул під кригою та товстим шаром снігу. Спускатись до нього не було бажання. Починаю шукати якесь менш вітряне місце на хребті для ночівлі. З-за пагорба з'явилась фігура. Поляк. Такий самий вар'ят як я. Сам. Один. Каже що сьогодні о 12.00 вийшов із Заросляка і хоче дійти до Піп Іван. Спитав у мене скільки туди кілометрів і зрозумів що сьогодні вже не встигне туди дійти. Вирішив дійти до перемички на Смотрич і стати там на ночівлю.

18.30. Продовжую пошук місця. Оскільки холодний вітрюган дув з півдня, то логічним було шукати прихистку ближче до північного краю хребта. Побачив невелике кам'яне утворення  і попрямував туди. Пройшов лінію оборони, тобто окопи, колючий дріт та кам'яні укріплення що залишились ще від часів першої світової війни. Тут велись бої між Росією та Австро-Угорщиною. Доповнювали картину з окопами пістолет на пластмасових кульках, що валявся в сухій вторішній траві та кілька метрів в бік пляшечка зеленки. Розвеселило! Певно теж ще з війни залишилось, або бавились тут в окопах у війнушку, а може хтось заперся сюди щоб застрелитись, та невдало і довелось лікуватись зеленкою.

Надія сховатись за каміням полетіла у прірву, яка починалась одразу за ним. Довелось ставити намет на відкритому місці, намагаючись якомога ближе притиснутись до каменів. Сюди вітер хоч і залітав та рідше, і не такий сильний.  Безкаркасний намет важко було встановити на вітрі. Якось з горем навпіл мені це вдалось. Проблема в тім, що встромити кілок в грунт на Чорногорі не просто. Зверху наче трава і земля повинна бути, але під тонким шаром землі каміння. Треба довго тицяти кілком, поки щілину намацаєш щоб його встромити. Швидко в окопі заварив вечерю і не чекаючи закінчення дня заліз у спальники.

Пориви штормового вітру не давали заснути, лиш інколи впадав у напівзабуття з якого мене вихоплював черговий сильний порив вітру. Мороз та вітер швидко перетворили конденсат на схилах намету в іній. Десь о другій ночі пориви вітру стали настільки сильними що намет нагадував вітрило, пузо якого притискало мене до землі. Вітром розтріпало тамбури, порозсовувало блискавки, з однієї вирвало бігунок і тамбур лопотів на вітру наче спійманий птах крилами. Я лежав і промовляв Отче наш без перестанку в перемішку з проханням втихомирити стихію, аби тільки намет не порвало на клапті. Близько 4.00  лопнула відтяжка і намет повністю поклало на мене. Рішення - збиратись і вирушати далі. Частинами переніс спорядження за кам'яний бар'єр і там при світлі ліхтаря почав пакуватись. Стало світати і ліхтар можна вже вимкнути. Залишилось вкласти одяг. Спав я у всьому що мав, тепер треба дещо зняти, бо йти буде зажарко. Скидаючи фліску, збив з голови ліхтарик. Зараз друже, запакую рюкзак і піднімлю тебе. Так, все, зібрався. Горизонт на сході засвітився тонкою рожевою смугою. Я стояв і дивився як з-за обрію випливає червоно-оранжевий диск сонця, даруючи надію на новий  день, повний нових вражень та пригод.

 

 

4.50 Я покинув місце жахливої ночівлі, за яку я, можна сказати, і не спав ні разу. І не снідав. Вода у флягах замерзла тому пішов натще.

Вітер не вщухає, та краса гір заворожує. На вершинах ще залишились білі снігові латки і в рожевих сонячних променях нового дня краєвиди були просто фантастичними.

Пройшов г. Ребра, за наступною висотою тонка мов бритва перемичка до гори Туркул.  З тієї перемички внизу добре видно оз. Несамовите. Воно вільне від криги. На березі стоять три намети. З одного вискочив чоловік побіг в кущі посікати і бігом знову в намет. Я б теж ще так спав як би мені намет не завалило.

 

 

 

 

 

Штурмую Туркул. Минулого року, в липні, ми її обходили північним траверсом і натрапили на досить великий сніжник. Зараз снігом вкрита вся гора з північного боку. Бачив траверсну стежку з півдня та я вирішив піти через вершину. Треба облегшити одяг. Зняв мембранні штани і штормовку, жилетку залишив. Йду собі поволі , часто зупиняюсь для зйомки відео та фото і просто помилуватись краєвидами, а також чудернацькими кам'яними утвореннями, що нагадували голови велетенських створінь.

 

 

З боку підйому досить затишно і гріє сонечко. На вершині мене одразу накрило холодним пронизливим морозяним вітром, довелось вдягти штормовку і натягнути ангорову шапку а зверху капюшон. Підтюпцем спустився з Туркула.

8.30. Відчуття голоду посилилось. Треба знайти захищене від вітру місце і розгорнути кухню. Знову прямую до північного краю Чорногірського хребта. О! Є! І місце затишне. В окопі, на самому краю сніжника. Довкола цвітуть крокуси, в казанку шумить закипаюча вода і лежанка в мене з видом на схили хребта Малі Кізли, за ним каскадом Великі Кізли далі Шпиці. Але то файнезно! Наступного разу треба буде потинятись тими хребтиками.

 

 

Підкріпився. Тепер би здрімнути, секунд 600... на кожне око. Як ситий кіт, розтягнувся на килимку і дивлячись на круті, урвисті схили в кнтрасті зі снігом, на крокуси, не помітив як свідомість відключилась і я поринув у сон. Хвилин 30 я все ж таки поспав. 

10.00. Траверсую гори Данціж, Пожижевську, Брескул і підходжу до Говерли. Стою біля стовпчика №38. Дежавю! Звичайно! Саме на цьому стовпчику зроблено фото минулого року яке тепер використовую в якості аватари. Нове фото зробити не вдається, штатив не взяв, а поставити фотоапарат у потрібний напрямок ніяк не виходить. На вказівнику теліпається на вітрі дивна штуковина. Ну дивна для цього місця, або я чогось не знаю. Решітка морозильної камери для приготування кубиків льоду о_О. Поряд лежать дві пальчикові батарейки. Ну невже так важко забрати з собою сміття. Ну використав, замінив в фотоапараті чи ліхтарі і... Як вибух мене трусонула думка! Ліхтар! Моя Тікка ХР! Я ж так і не підняв її там де ночував останню ніч! Тисяча проклять на мою дурну голову! А-а-а-а! Ну дурак! Ну-у дура-а-ак! Що робити?! Що робити?! Вертатись?! Ні, не можна! Це означатиме ще одну ночівлю на хребті, і можливо знову без сну. Небезпечно! Потрохи став заспокоюватися. Що вже тепер вдієш. Гори взяли плату. Наплічник за спину і продовжую рух. 

 

 

 

12.00 виходжу до траверсної стежки Говерли. Сжодження на Говерлу відміняю. Мене цікавить Петрос. Скільки разів збирався на цю гору та вона все залишалась для мене не приступною. Або з часом не виходило або погода не давала зійти на неї. Траверсую і з посмішкою дивлюсь вниз на ті місця де ми в січні вночі шукали колибу там де її ніколи не було. Надія на те що там є піч та дрова ганяла нас по глибочезних снігах. Провалювались,  видряпувались і знову, і знову... Смішно. Зараз смішно, тоді було не до сміху. 

Шлях через сідловину простий. Широка дорога, без крутих спусків та підйомів. Висоту збавив досить. Стало дуже тепло. Знову потрібно зменшити одяг. Роблю короткий привал. Розглядаю карту. Сьогодні на Петрос ніяк не вийде зійти. По часу ще можна а от сил навряд чи залишиться на сходження. 

15.00 Екопункт на сідловині Говерла-Петрос. Дуже мені сподобався чистотою. В середині підметено, все акуратно складено. Пічка. Чи не цю колибу ми в січні шукали? Якщо так то це не реально було нам до неї дістатись тої ночі, навіть якщо йшли б у правильному напрямку. Залишається одна ночівля і тому вирішую частину продуктів залишити в екопункті. На спецільно для цього відведену поличку виклав половину кілограмового пакета гречки, та каву з молоком, пів пачки бутербродних крекерів. Сам зробив перекус і думаю-гадаю чи заночувати тут, в екопункті, чи дошкандибати якомога ближче до Петроса і там поставити намет. Хоч ноги вже гуділи, вирішив йти. Йду собі по дорозі, потрохи витираючи до снігу, що ще латками траплявся на дорозі, від болота свої черевики. Дійшов до місця де велика калабаня. Хм. Черевики вже чисті, не хочеться знову в болото. "Перелетіти" акуратно можна з палицями. Стоп! А де палиці! Та що ж таке сьогодні зі мною! Ну дурак! Ну дурак! Забув в екопункті. Вже більше кілометра відмахав! Розвертаюсь і бігом назад, по калюжах та болотах. Коли повернувся на екопункт ніг вже не чув, потрібен терміновий відпочинок. Палиці стоять там де їх залишив. Розстелив каремат на лаві, зняв черевики і зробив собі годину відновлення сил. Так лежу собі і згадую що на форумі travel.org.ua є тема про те як правильно носити каремат. Там розумні люди за допомогою вищої математики вираховують на скільки кілограм тяжче буде нести наплічник якщо килимок прикрутити на фасаді бо це змістить центр ваги, а от найкраще це всередині рюкзака. Там до цих пір іде спір. Лежу собі на своєму килимку і посміхаюсь у свої сиві вуса. Я килимок завжди ношу на фасаді і він  у будь який момент до моїх послуг і зводить усі обчислення вищої математики нанівець зручністю та доступностю. Уявив собі як би я його зараз діставав з середини рюкзака. Бр-р-р-р! Жах!

 

Бонсай

 

 

 

17.00 Став під Петросом.  Не зволікаючи поставив намет, приготував вечерю, наситився і одразу заліз у спальники. 

18.30 Чую голоси. Глянув через вентиляційне вікно. Троє хлопців ще сьогодні вирішили підкорити Петрос. Нічого, я завтра. А зараз спати, набиратись сил.

 

 

 

 

 

 

14 травня.

8.30. Почав сходження на Петрос. Поволі, не поспішаючи, фотографуючи та знімаючи відео.

11.20 Вершина. Сумне видовище. Чув раніше і фото бачив що сталось з капличкою та кованим розп'яттям Ісуса Христа. На згаданому мною форумі обговорювали цю тему. Чи це стихія натворила, чи справа рук нелюдів? Не знаю. Тут, на такій висоті умови суворі, та все ж не знаю чи могла б таке стихія витворити.

 

 

 

 

 

 

12.00 Спуск в бік Ясіні. Дорога не близька і не проста. Через завали та зруйновані минулорічною повінню ділянки дороги. Через п'ять годин я нарешті вийшов на трасу в Ясіні. 

 травень 2009р