Мрії безтурботного дитинства. Навіяні кінофільмами про мужніх мандрівників, вони
повністю захоплювали дитчу уяву. З ними лягали спати, з ними просинались.
Мандри небезпечними джунглями, плавання по безкраїх океанах чи сплав на дерев’яному плоті найбільшими річками...

  Зараз мені вже за сорок, і можна сказати що тільки тепер почали здійснюватись
мрії мого дитинства.
  Ще з весни точились розмови про сплав Дністром. У всіх такі ж вогники в очах як у дитинстві. Із захопленням обговорювали все що стосувалось такої експедиції: на чому, з чим та куди.
  Час спливав. Все ближче довгоочікувана відпустка, а отже і запланований похід.
Заздалегіть був придбаний вініловий човен, весла, помпа, транспортний рюкзак.
В цьому човні йтимемо у двох – я, та мій син, Руслан.
Другий екіпаж мав підготуватись так само. Готувались досить відповідально, як нам здавалось.
Знайдені в інтернеті топографічні карти та вид з космосу Googlя, роздруковано та розкладено по файликах для захисту від намокання. Списки необхідних речей і так далі.
Разом з тим все менше залишалось серйозно налаштованих справді йти Дністром. Ну й нехай.
 Третім, що не змінив свого наміру, був Богдан Атаман.
Потрібен був четвертий учасник. Я розумію, коли людині щось несподівано пропонують,
то вона одразу автоматично відмовляється. Але ж ми пропонували не гребінці з вібромасажером купити, а подорож. І мати з собою достатньо було лиш сто гривень, бо сорядженням (намет, спальний мішок, рюкзак) ми забезпечували.
Нарешті вмовили одного, напередодні старту. Після завершення експедиції він мало не при кожній зустрічі нам дякував за те що ми його вмовили на таку подоріж. Але я забігаю наперед. І так:

День перший
  Настав день наміченого старту. Нас повний комплект, а човна другого ще нема.
Тут же, на базарі, був куплений другий вініловий човен і ми почали пакувати речі в
«Жигулі» нашого друга, Любомира Федунківа. Він погодився доставити всіх нас до Галича, звідки заплановано стартувати. Це була така метушня, що смішно згадувати.
То забули відеокамеру – побігли, принесли.
То виявилось що є радіоприймач набагато компактнішй за той що взяли.
Побігли, поміняли. Все, рушаємо. Треба зняти памятний момент від’їзду з Бурштина.
Камера! Мотор! Оп-па! А касети в камері нема! Побігли, принесли і вже нічого не фільмуємо, бо касета виявилась неперемотаною.
Їдемо в піднесеному настрої, одночасно перемотується касета.
До місця старту прибули о 10 год.
Розпрощались з Любчиком і потягли свої манатки на берег Дністра.
Метрів за сто нижче ще одна група вже відчалювала від берега.
Розклали човни, Богдан та Петро заходились їх накачувати, а ми з Русланом пішли
по галицьких магазинах, продукти скуповувати.

 Старт 12.10.

Погода похмура, хоча без дощу. Не зважаючи на це, нас аж розпирало
від задоволення. Мрія стала реальністю.
 Потрохи заспокоїлись та почали звертати увагу на незручності.
Зокрема це управління цими китайськими галушками, які крутились як дзига від кожного помаху весла.
Рівно човни вести було не можливо, тому більше йшли самосплавом розглядаючи краєвиди Дністровських берегів. Зграйка білих чапель що вишикувались в рядочок
на мілині віддзеркалювалась у рівних водах Дністра.
Велика рибина вискочила з води і гучно плюснулась.
Богдан швиденько зібрав спінінг і закинув з корми. Сушим весла і милуємось красою Дністра. Раптом вудлище дугою:
  -Риба!
  -Хрен там! Зацеп!
Рибка не ловилась, тому ми віддались на волю течії.
Так сплавлялись близько години. Підійшов час обіду і ми зійшлись човнами до купи.
Зв’язали бортами. Розклались. Гарненько перекусили хліба з сальцем та часничком.
Трохи полежали і вирішили човни не розв’язувати. Це було геніальне рішення!
Зв’язані човни йшли рівненько і коли налягти на весла по двох з кожного борту
швидкість відчутно збільшувалась. Налягали часто, бо просто рух по течії був
настільки малим, що здавалось ніби стоїмо на місці.

  За поворотом розгледіли помаранчевий рятувальний пліт. Підгрібаючи ми швидко нагнали його. Виявилось їх два. Привітались з екіпажем. Перекинулись словами про те що з плоту не видно краєвидів, на що вони відповіли – зате дощ не страшний.


Побажали їм щасливого плавання, обійшли і погнали далі. Незабаром нас обійшли
хлопці з Вінниці на каркасній байдарці-двійці. Ми тільки позаздрили їхній швидкості,
не те що наші шлапаки. Та це ні скільки нас не збентежило. Радість від подорожі вже
не покидала до самого її кінця.

Найбільше задоволення в нас викликало проходження перекатів. Там і течія стрімкіша
і лавірувати треба було вправно аби триматись на струмені. Щоправда, кілька раз перекати були такі мілкі , що ми змушені були іти в брід, поряд з човнами.



  Сталася одна кумедна пригода. Треба сказати що серед нас курцем був тільки Петро.
Коли він перший раз захотів закурити, ми всі запротестували:
- Човен пропалиш!
- Не пропалю.
Отже, заклавши до писка чергову цигарку, Петро заходився видобувати вогонь зі своєї запальнички. А вона не запалюється. Просить в нас вогню. І тут виявляється що з
усіх нас лиш я взяв сірники. Як належиться, у футлярі зпід фотоплівки. Туди ж
запхнув і чиркало. Бере Петро мої сірники, відкриває, дістає сірник, витягує трохи
чиркало і чиркає... Миттєвий спалах і всі сірники одразу стали використаними. Петро
навіть прикурити не встиг. Ми залишились без засобів добування вогню.
Перша вимушена зупинка в с. Маріямпіль.
Петро з Русланом йдуть в магазин, а ми з Богданом пробуємо ловити рибу. До речі,
Петро мав вернутись з пивом за спалені сірники.
Прийшло пиво. Рибка так і не клюнула, зате ми клюнули трохи пива.
Надпиті пляшки поприв’язували до корми і відчалили.


 Сонце вже рухалось до заходу і ми визираєм місце для ночівлі. Запримітили містечко
одразу за невеличким порогом, який нам додав трохи драйву при проходженні.

 Намет поставлений, дрова назбирані. Поки я готую вечерю, хлопці шморгають
спінінгами нижче порогу. Пообривали майже всі блешні і твістери, з тим і сіли до вечері.

День другий.


 Поснідали. Без зволікань зібрались, відчалили і одразу потрапили в пташине царство. Зраненька все птаство на воді. Цілі колонії білих та сірих чапель, табунці диких качок, чайки. Сонце тільки зійшло. Ще трохи стелиться туман і крізь нього сріблом виблискує Дністер. Ідилія.

 Порушив цю ідилію гуркіт якоїсь техніки. Коли вийшли на відкрите місце то побачили сумну картину.
Берег, як лівий так і правий, розритий. Бульдозер згрібає гравій, тут же навантажувач
доправляє його в кузов самоскида. Завантажена машина поїхала, навантажувач заховався в кущі. Поки ми пропливали це місце, під’їхав черговий самоскид. Навантажувач вигулькнув з кущів, завантажив, і далі в кущі. На протилежному березі одна вантажівка і підвода. Гравій накидали шуфлями з десяток чоловік. Не раз чув про безконтрольний вивіз гравію з річок Дністровського басейну. Скільки ще витримає Дністер і який матиме вигляд? Сумно.
  По обіді зробили зупинку в Нижневі. Треба сказати що знаменитий дністровський каньйон набуває своєї величі якраз за Нижневом. Дещо підкупили з продуктів і
пройшовши ще зо два кілометри, побачили затишну бухточку під високою кручею.



 Тут і вирішили стати на ночівлю. Місце виявилось дуже красивим. Невеличка поляна,
відгороджена від лісу напівтрухлявою величезною колодою, оксамитова трава...
Раптом Богдан запримітив неподалік кам’яний хрест і сказав що ставати на ночівлю
тут не добре. Хто зна що то за хрест і яку він має силу.



  Ми всі переконали його що достатньо змовити отче наш і нічого не боятись.
На хресті викарбувано жіноче ім‘я та роки народження та смерті. Мабуть втопилась тут, подумали ми.
День був якраз на Спаса, то ми поклали два яблука під хрест та й зайнялись своїм господарством.



День третій
Наступного ранку, прогулюючись лісом на кручі, зустрів місцевого, пана Михайла.
І він розповів про той хрест таке.
Йшла сплавом група. Досвідчена група. Застала їх негода і вони розбили табір на тому ж місці що й ми. Тоді там росла тополя і ось під нею поставили намет. Здійнявся буревій.
Від топлі відламав величезну гіляку, яка впала прямо на палатку, поціливши жінці по
голові.
Ось така доля. Царство їй небесне. Тополю невдовзі звалив інший буревій.
Це та колода яку ми побачили на поляні.
Пан Михайло ще багато розповів про цю місцину. Круча має назву Пилипова,
по імені козака, що загинув тут. І монастир був на кручі. На протилежному березі колись було село і як будували газопровід «Союз», селян переселили а село зруйнували.
Показав нам пан Михайло джерело з цілющою водою.
З його слів, якщо очі мають якісь недуги, то промиваючи їх до східсонця цією водою
можна вилікуватись. Джерело виявилось за якихось 50м від нашої стоянки,
а ми ж по карті вже визначали в якому селі будемо поповнювати запас води.
Набрали у все що в нас було цілющої води та й рушили далі. Пройшли під "Союзом".
Вперше побачили чорного журавля. Поважно походжав собі берегом, і так само
поважно злетів коли ми з ним порівнялись. Рідкісний птах. Занесений до червоної книги.

  Невдовзі висока круча звільнилась від лісу і ми побачили майже прямовисну скелю з породи червоного кольору. Це порода Девонського періоду. Їй чотириста мільйонів років. Вражає.
Та ще більше вразило, що хтось видерся до середини скелі і білою фарбою,
метровими буквами, зробив напис «ТИ І Я ВІДКУПЛЕНІ КРОВ’Ю ХРИСТА ДОРОГО».
Навіть зміст цієї фрази не зміг згладити негатив від побаченого.
  В районі с. Кутище нас обігнала величезна група поляків на байдарках двійках.
Дві польських пані привітались з нами, спитали чи ми також пливемо до Чорного моря.
Певно глузували з нас, дивлячись на наші вінілові шафлики, тому ми відповіли що так, пливемо.
- Там ся споткаєм, - сказали полячки.

  Село Горигляди. Цікава місцина. Тут русло Дністра вигнулось петлею.
На цій петлі лівий берег пологий, на ньому й стоять Горигляди. А протилежний берег - 
височенна круча, що обступила село з трьох боків. Високий берег облюбували собі
пара- та дельтапланеристи. Часто тут тренуються.
З кручі до Дністра збігають чисті струмочки джерельної води. Траплялись вони дуже часто, тому з водою проблем у нас  не було.



  За Гориглядами Дністер поділився на кілька рукавів, утворивши один величезний
острів, на якому є ціле пасовище, і кілька малих острівців. Ввійшли в ліве русло, воно
роздвоїлось і ми знову вибрали ліве. Вода тут тиха і відносно глибока.

  Місце нам сподобалось, в плані риболовлі. Вирішили ставати тут на ночівлю.
Правда для намета не дуже зручно і безпечно, бо смуга гравійного берегу була заливною. Порадившись, ми все ж вирішили поставити намет на заливному березі, оскільки затяжних дощів і сильних злив не передбачалось.



  Хлопці пішли шукати рибацького щастя, а я знову заходився біля багаття.
Почулися розкати грому. З першими краплями дощу плов вже був готовий. Вечеряли в наметі. Він китайський, низького класу, тому протік одразу в кількох місцях коли дощ
став доволі сильним. Довелось мені вийти у "відкритий космос" і накрити намет поліетиленом. Це єдиний раз за всю нашу мандрівку коли нас застав дощ. Так під
барабанний дріб дощу по наметі ми всі поринули в сон.

День четвертий.
  Повставали в досвіта, бо мали намір порибалити. Хлопці на вечірній рибалці кілька карасів піймали, тому з місцем певно вгадали. Вони сіли в човна і попливли одразу,
я ж спочатку приготував сніданок, потім взяв мотовильце зі снасточкою, наживку і
пішов в ліс вирізати ліщину. Для мене вудки забракло.
Зробив вудлище, підняв кілька яблук і пішов лісовою стежкою вздовж берега, приблизно до місця навпроти хлопців, що вудили з човна. Ну і стежка я вам скажу.
Іти треба зігнутим втроє, бо мокрі гіляки звисали мало не до долу.
Розташувався і почав тягати карася за карасем. Т-а-акий фарт! І тут чую хлопці кричать:
- Корови!
- Форсують Дністер і пруть просто на наш табір!
Я похолов. Там же намет і другий човен! Зриваюсь і мчу тією стежкою щодуху, не звертаючи уваги на мокре гілля. В голові малюється картина як корова копитом
пробиває наш човен. Додаю тяги. Вибіг на відкриту місцину і...
Слава Богу, корови пройшли метрах в тридцяти від табору. 
Одяг на мені хоч викручуй, а в корів це виявляється щоденний маршрут по ласощі до лісової яблуні.


  Після сніданку вирішив видертись на кручу щоб зафільмувати панораму Дністра.
Вид я вам скажу, аж дух захоплює.

  По дорозі назад натрапив на яблуню з дуже смачними плодами. Набив ними повну футболку.
  Сонце припекло по літньому. Ми купались та влаштували велике прання.
Відчалили вже після 15-ї години.
  Село Стінка. Помітили на високій скелі в травертиновій породі отвір печери. Закортіло видертись на ту гору і оглянути печеру.

  Підйом виявився не простим, але це того вартувало. Довкола входу в печеру ростуть ліаноподібні рослини. По скелі та густому яскравозеленому моху веселим дзюрчанням
збігають струмочки кришталево чистої води. Той що зліва від печери навіть можна
назвати водоспадом.

  В середині печери відчутна прохолода. І тут теж струмок. Печера розширена людиною на стінах видно було хрест та незрозумілі написи.


Як виявилось ми відвідали печерну церкву ІХ-ХІ ст, інформацію про яку я знайшов в
інтернеті коли готувався до подорожі.

  Спуск був екстремальний. Слалом в шльопанцях по крихтах травертину
з елементами еквілібристики - хапаючись за дерева та гіляки.

  Наступне село Космирин. На березі весела зграйка дітвори. Два хлопці в кашкетах,
та семеро дівчат в яскравих рожевих хустинах.

Люди цієї віри живуть в тісному контакті з природою та богом, багато працюють в господарстві. Але ж і віра в них своєрідна, з суворими законами. Не дозволяється їм користуватись благами цивилізації такими як: електроенергія, медична допомога. Нам їх не зрозуміти.

  Зате місце для стоянки там казкове. Дубовий гайочок чистенький, як на розписній шкатулці. Поряд лісова річечка шумить своїми каскадами маленьких водоспадів... Казка.

День п’ятий

  До с. Долина від місця ночівлі було рукою подати. Там ми мали поповнити наші продуктові запаси, а також купити ножиці (нігті повідростали, а ножиць ніхто не додумався з собою взяти).
  На березі сидів дядько і пробував ловити рибу. Привітались та спитали де магазин.
На що дядько відповів:
- А я якраз туди збираюсь то можу підвезти. Тут ніц не клює то може в магазині шось клюне,- всміхнувся.
Звали його Василь і він нас доправив до магазину і назад. Розклались під вербою та так за чарчиною та розмовами й просиділи дві години.
  Відчалили. Треба було надолужити непередбачено витрачений час, тому налягли на весла. Остання будівля с. Долина, повз яку ми пропливли, то навіс, в якому гуділа
весела компанія. І на всю ширину вивіска «ЧИСТИЛИЩЕ».

  Довго тримати темп ми не змогли. Це був початок відомої 40-градусної спеки, літа 2007р. Все більше часу проводили у воді, і навіть на обід приставали до берега, щоб хоч трохи побути в тіні. По обіді подув вітер. Стало, з одного боку легше, бо не так докучала спека, а з іншого тяжче, бо дув в лоба. Мали надію, ось зараз зайдем за поворот і для нас вітер буде вже в іншому напрямку.
Марне сподівання. Вітер в каньйоні як в трубі, або попутний, або навпаки. Пів дня тримали темп.

Зупинились на ночівлю в глухому, майже дикому місці. Довкола тільки кручі вкриті лісом.

  Намет знову довелось ставити на заливному березі, попередньо розчистивши ділянку від велетенських бур’янів. Повечеряли і повідрубувались, вимучені денним переходом.
Навіть камені під наметом не могли вже дошкулити.
  Серед ночі нас розбудили голоси. З протилежного берега, в нічній тиші, чітко було
чути як з матюками довго працювала помпа. Заблимали два ліхтарики. Хтось спускався по кручі до води разом з човном. Браконьєри! Сіток накидали тьму. І таку картину спостерігали по всьому Дністру. А ми ще дивувались чого це в нас ніц не клює.

День шостий.
  Раковець. Руїни фортеці XVII ст. Загалом, фортеця, надто гучно сказано, так одна вежа залишилась. Решту місцеві мешканці давно порозтягали та використали в свому господарстві.
  Хоча вид у вежі гордовитий.

Назбирали грушок-дичок, нарвали шипшини і рушили далі.



  Стали свідками одного сезонного явища.
Лелеки збирались у великі гурти перед відльотом у теплі краї. Вибудували велетенську спіраль і так кружляли.

  Перед місцем де впадає р.Стрипа, Дністер широко розливається, метрів на 200. Нас занесло на мілину і ми довго тягнули човни, уважно оглядаючи дно на предмет скла. Розбита пляшка нам таки попалась. На самій середині розливу. Тож лековажити не варто.
  На ночівлю стали під Червоною горою.

День сьомий.
  Зранку поснідавши, я та Руслан пішли на штурм Червоної гори. Назвали її так через червонуватого кольору породу, яку я вже згадував. Кажуть коли тут падає дощ то калюжі червоні. Взагалі Дністровський каньйон, а Червона гора зокрема, мають своєрідний, близький до середземноморського, мікроклімат. Це найтепліше місце на Дністрі. Кажуть сніг взимку тримається не більше двох-трьох днів, навесні-влітку майже не буває затяжних дощів. Порода нагріваючись, акумулює тепло і довго його віддає. Виходимо на камяний балкон, а звідти відкривається т-а-а-к-а-а панорама!
Попід високими (200-250м) кручами лівого берега, Дністер робить величезну петлю.
Скільки простору, скільки глибини!
Хочеться розправити крила і злетіти! Ех. Чому я не сокіл, чому не літаю...

  Човни на воду, продовжуємо сплав. Спека стає нестерпною. Корови цілим стадом стоять у воді по самий рот і вилазити зовсім не збираються.


  Ми вже стали чорні як жителі Африки. Жартуєм, якщо ми вже такі чорні, то що там з  тими жителями? Певно шкварки.
Течія стає швидкою, на поверхні великі буруни. Човнами гойдає а ми тішимся з того.
Пропливаєм мимо кам’яних опор старого моста. Його при Союзі висадали в повітря на зйомках фільму про Ковпака.